Idées de fatalité

Сопливий та невротичний журнал про неминучість та невідворотність подій


In the process of remembering myself
For better, hope
coccinelle_seul
І хай я не часто сюди пишу, але все таки добре, дуже добре, що інколи пописую. Час від часу проглядаючи свої скромні, але такі рідні "мемуари" я помічаю як росту, помічаю силу, помічаю зміни, порадокси та почуття гумору. А у Всесвіту воно відмінне.
Сьогодні я повернулая з Вінниці. Провела свій реабілітаційний тиждень у колі близьких людей. Приїхала - і заплакала. Від щастя. Я дуже щаслива людина, лише від того, що можу відчувати такий спокій і вдячність, якій тонуть в океані любові до цього світу.
 Мені пригадалось, що в дитинстві я дуже співчувала вбитим тваринам. Короткий сюжет про китів, що викинулись на сушу, чи зайців, яких забила людська рука на полюванні викликали кількагодинні істерики. І як я тільки могла це забути. Коли ж я встигла зачерствіти аж так, що зовсім перестала плакати? Нарешті я відчуваю зрушення - я починаю згадувати, згадувати хто я і навіщо я тут. І найцікавіше, що ці спогади знову пахнуть Китаєм...
Сьогодні я написала йому. Він прочитав, але не відповів. Не знаю чи відпише, але мені спокійно. Він знає, що робить. От хто, хто, а він знає.
Мені немає про що турбуватись, про мене піклуються, я знаю. Моє завдання - лікувати амнезію і не втрачати зв'язку з собою. Як сказала китайська книга перемен - наближається "великая мощь", але зараз існує "необходимость ждать".
Не варто нікуди постішати і допомагати росткам рости, інакше, непідготовані, вони можуть засохнути на сонці. Тому я чекаю, і в своєму чеканні вчуся лишатися любов'ю.

Синдром другого разу
For better, hope
coccinelle_seul

Це як зі стрибком з парашутом. Коли ти робиш це вперше - все, що тебе мотивує - це бажання. Бажання відчути емоції, досі тобі невідомі; дізнатися, чи ти наважишся стрибнути; зрозуміти як воно і до чого, і чи зможеш ти приземлитися в тій комплектації, в якій стрибав. Як тільки таке бажання заволодіває тобою цілком і повністю - ти йдеш і стрибаєш (перемагаючи страх перед невідомим, який до речі може й не прийти, бо чого боятися невідомо). Зовсім по-іншому все тоді, коли чи, краще сказати, якщо ти наважуєшся стрибнути вдруге. Ти вже знаєш що воно й до чого, чого слід уникати, від чого убезпечитися, на що звернути увагу. Ти вже був там, знаєш, коли найстрашніше і найболісніше. І це знання дає тобі те, чого боятися.
    Якраз раз переживаю цей другий раз із подорожами до Азії. Півтора року тому подалася до Китаю вчити мову та виживати вдалені від дому. Страху не було. Лише цікавість. А потому мала картинку в голові, як воно все мало бути, тотальне розчарування майже в усьому, погану підготовку, купу проблем і ще більшу долю везіння, яке мене додому і повернуло. Ті 4 місяці в китайському "селі", з чисельністю населення в чотири разів більшою за київську, мене зламали, перекомплектували і сформували наново. І з часом жах першого місяця ТАМ зовсім зтерся з пам'яті, лишивши по собі приємний присмак свободи бути собою, хай хоч і за тисячі кілометрів від дому.
Хоча пішов він не остаточно. Як тільки я вирішила - час їхати вдруге, звідки не візьмись понапливали дурні думки, чітке, як мені зараз здається, усвідомлення проблемних моментів, і бажання зібрати найефективнішу в світі аптечку. До всього, цей другий раз ще й складніший - Індонезія - не Китай, вчителювання - не сидіння за партою, зйомна кімната - не окрема квартира, і південна півкуля - не північна.Чого вартують лише 26 годин перельоту туди...Але рішення зважене, досвід вартовий, квитки куплені, валіза майже зібрана. Назад дороги немає...?

Ще один цікавий момент про стрибки з парашутами - у тебе є вибір. До останнього моменту, до того як ти сів у літак - ти можеш відмовитися. Як тільки ти ступив на борт - рішення вважається прийнятим остаточно, і літак завжди сідає лише з пілотом. З Індонезією я вже на борту.


Інша (друга) пристрасть
For better, hope
coccinelle_seul
Колись одна чарівна бразилійка після натхненної 10-хвилинної розмови випалила мені: "Я тебе зрозуміла - ти  лишила своє серце в Китаї". Чи усвідомила вона тоді скільки для мене важить ця фраза? Що я її постійно пережовую і не можу викинути з голови вже півроку?  Причина в тому, що я вірю - деякі люди з'являються в нашому житті, щоб лишити по собі лише одну думку, дійти до якої ми неспроможні самостійно. І я не пам'ятаю геть нічого з нашої розмови, окрім цих слів.
Я довго сприймала ці слова надто буквально, як безкомпромісну істину і намагалась прорватись до Китаю, але хтось чи щось завжди було на моєму шляху. І тоді мене раптом осяйнуло - а що, якщо я лишила своє серце в Китаї лише тому, що це єдина азійська країна, до якої мені пощастило зазирнути. А що як справа зовсім не в Китаї, а в частині світу в цілому.
Перевірка цієї гіпотези формує ліричну, і як не парадоксально - найпотужнішу, мотивацію моєї релокації до Індонезії. Саме це спонукає мене казати - я нарешті повертаюсь у Азію.
 

Сон
For better, hope
coccinelle_seul
Який неймовірний сон мені наснився сьогодні!
Спочатку я проходила співбесіду в школу в Сочі (Китай і сочі явно змішалися в моїй свідомості). І я її пройшла, але раптом виявилося, що школа "Гарвард" зовсім не в Сочі, в в індійському штаті, чия назва дивно нагадувала назву графство Дербішир у Об'єднаному королівстві. Я сльозно просила переглянут рішення комісії і направит мене в Сочі, бо розуміла що в Індію я не поїду. Вони сказали, що подумають. І якимось чудом у мене виявився величезний планшет директора компанії, який я так і не наважилася йому повернути.
Далі - ще цікавіше. Я не впевнена точно, але здається, що компанія врішує відправити мене в Китай на вихідні. У справі. Разом зі ще однією співробітницею. Численні проходи туди-сюди до коридору, оминання різних кімнат, з одній з яких сидить жирний єврей в окулярах - директор компанії разом зі своїми робітницями - дамами бальзаківського вигляду, а в іншій - мі недавній знайоий художник Михаїл Іванович, і ось мій літак вже прземляється в Пекіні. Разом зі мою висока і красива чорнява дівчина, якої раніше я ніколи не бачила, але моя свідомість розуміє, що це Таня, моя Таня. І от ми вже в таксі, їдемо у справах. Пекін, мій подих перехоплює. І раптом, це вже не Пекін, а Вейфан, і справ вже вирішені, і ввечері у нас літак назад. І треба повертатися, а в мене відчайдушне бажання побачити Айка. Я довго сумніваюся, я це добре запам'ятала, той сумнів у ввісні. І я врішую все ж поїхати, говорю про це дівчині і відчуваю її осуд. Вона зникає, і в той самий час я постійно відчуваю її присутність. Я сідаю в таксі, а та ніби одна і не одна водночас, водій китаєць, він їде напролом, заїзджає на клумби, декілька разів ми ледве у щось не врізаємось. І тут я розумію, що мені потрібно виходити. Під мостом. Вже ніч, темно. Мені потрібно перейти дорогу, по ту сторону стоїть та сама дівчна і чекає на мене. Я переходжу, все гаразд. Дивлюся вліво. Рапто відчуваю нестримний біль справа, у всьому тілі, мене розвертає і підкидає вгору, обличчям догори. Я чую крики і розумію, що мене збив автомобіль. Неспетпний біль і раптом все стихає. Я відчуваю неймовірне полегшення, всі страхи і переживання зникають. Тільки спокій.
Я прокидаюся, але у вві сні. Я бачу, що лежу на своєму ліжку у квартирі тітки. Я всю ніч проспала на планшеті директора, я витягаю його в під себе. Дякувати Богу він цілий. З маленької кімнати виходить бабуся, в якої сьогодні насправді День Народження. І сідає в крісло. Вона питає чи все гаразд з планшетом. А потім розповідає мені, що в Лондоні, в якихось бідних кварталах, знайшли недосвідчених піявок, які бояться кусати людей. Далі провал. Далі пам'ятаю, як я встаю з ліжка, підходжу до неї і вітаю з Днем Нардження. бажаю, щоб вона була здорова і радувала нас ще стільки ж років, скільки вона вже прожила. Я очікую, що вона яяк завжд скаже: "та не дай Бог!" Але вона мовчить. Я цілую її в лоб і щоку одночасно.
Все.
І до чого воно?

Невипадкові випадковості
For better, hope
coccinelle_seul
Наше життє складають миттєвості, нашу дорогу визначають випадковості.
І хоча я особисто переконана в тому, що випадковостей не буває, а те, що ми називаємо цим дивним словом і покладаємо на чудний збіг обставин насправді є проблиском нашого справжнього шляху. Не спланованого, не передбачуваного, а саме того єдиного, щоби пройти який ми і приходимо на цю Землю А ви вірите в те, що все наше життя може бути підпорядковане одному випадку? Можливо ми живемо лише передчуваючи одну єдину подію в нашому житті? Все життя до неї готуємось, а далі все залежить від того, наскільки достойно ми через неї пройдемо, наскільки вірно відчуємо свій вибір і свій шлях.
Цікаво..зараз мені подумалось, що все наше життя - це рух на осліп. Адже ти ніколи не знаєш, що чекає тебе за наступним повротом. та що там за поворотом. Часто, ні завжди, ти навіть не можеш описати, що відбувається навколо тебе. Стоп. Перефразую. Описати можеш, але це ніколи не буде те, що справді відбувається. Можливо в цей самий момент, коли я пишу цей нарис, чоловік мого життя приймає рішення, яке в подальшому спонукає нашу зустріч. А можливо зараз, визнаючи життя на осліп, я наблийжаюсь до події, яке перемістить моє осліплене життя до іншої реальності? от скажіть мені, що відбувається зараз? Чи впевнені ви, що наступної миті ніхто не задзвонить у ваші двері? чи знаєте ві достеменно, як складеться ваш на 100% спланований завтрашній день? кого ви зустрінете? кого побачите? адже наш настрій, наші погляди, наші рішення і наші життя може змінити один простий перехожий, який своїм виглядом, словом, жестом або вчинком Змусить нас перейти дорогу саме в цьому місці, обрати саме цей автобус або купити цю книгу. Ми зусрічаємо такий людей щодня, зазвичай ми їх не запам'ятовуємо і не аналізуємо, але є такі, що закарбовуються в пам'яті і лишають відчуття своєї значущості - як то поет, що перепродує свої вірші на станції метро, чи водій маршрутного таксі, що вночі відвозить свого єдиного пасажира до магазину, чи жінка, яка зовсім випадково сідає поруч з тобою у літаку, чи чоловік, що дарує тобі картку у християнській церкві в китайському місті, чи канадієць, що зупиняє тебе на вулиці Пекіну, щоб повідомити, що у нього померла мати. Буває по-різному, але ці люди, чиїх контактів не залишається часто змінюють наші траекторії. вірніше, ні не змінюють. Вони допомагають нам відчути наші власні. Дуже допомагають.

А з приводу поета, то я свято вірю, що його збірку ми придбали лише заради одного вірша, я зразу відчула якого і ще заради того, щоб почути "У вас добре серце". Можливо він каже це всім покупцям, але я його зустріла, щоб почути це на свою адресу.

На все прийдешнє воля Неба.
І долі нам не оминуть.
Та я весь час ішов до тебе.
Я знав одну-єдину путь.

І вдалині світила наче
Твоя зоря..Я йшов туди...
І хай тебе я ще не бачив -
Та ти була в мені завжди.

Якоюсь іскроб тривоги,
Чарівним повівом зі мли.
І знаю я: твої дороги
Завжди до мене лиш вели.

Move again?
For better, hope
coccinelle_seul
І звідки в мене це дивне, але таке тверде відчуття, що зиму я тут не зустріну. Можливо за рік чи два, я перечитаю цей пост і посміюся - тоді все буде зрозуміло, як зроміло тепер те, що відбувалось роки тому. Але сьогодні для мене це таємниця.
Варіантів нема, способи є, також є переконаність і тепле відчуття. Є спокій, що найголовніше і нема розуміння, що найцінніше. Я взагалі більше не хочу розуміти речі, навіть намагатись їх зрозуміти. Усе найкраще, що було, ставалося без будь-якого зважання на мою волю та аналітичні здібності. Лише відчуття. То навіщо ж тепер намагатися все вмістити в свою маленьку голову? Аби довети собі, що я здатна планувати - місяць, рік, десять років, а може п'ятнідцять? Хах. Я - богиня неогранізованості. Ніяких планів. Все вирішують відчуття. Серце - ніколи не помиляється.

Просто, но со вкусом
For better, hope
coccinelle_seul
Пройдёт лет десять, может быть, пятнадцать,

Я буду уж тогда совсем другой.

Но вдруг случайно на одной из станций

Судьба опять сведёт меня с тобой.



Я первая тебя тогда замечу

И улыбнусь. Как будто не болит.

Как будто не щемит в груди под вечер,

Как будто ты давно уже забыт.



Ты подойдёшь ко мне, как прежде гордый,

Друг другу скажем мы лишь пару слов.

Ты всё такой же. Но совсем холодный

Твой взгляд. И эта поднятая бровь…



- С кем ты сейчас?

- Семья, работа, дети.

Всё так, как предсказала мне тогда.

- А ты?

– Добилась многого на свете, Но, как ты и предсказывал, одна.



И ничего б я больше не спросила.

Но ты, подумав, сам заговорил:

«Она не любит так, как ты любила.

Я как тебя её не полюбил».



Стою. Молчу. Разглядываю рельсы.

Ты продолжаешь: «Знаешь, я скучал.

Но только в сказках замужем принцессы.

Жена – одно. Другое – идеал».



Я улыбнусь и быстро попрощаюсь,

Желая вам совместных благ с другой.

Но, в глубине души, себе признаюсь: «Я – идеал. Мечтавший стать женой».



автор : Екатерина Кондакова

ТАК проти НІ
For better, hope
coccinelle_seul
Початок на шосту. Смеркалось.
Дивно бачити такий пост об 11 ранку за київським часом, та тільки не тоді, коли автор сидить посеред Великої Китайської рівнини, в 5-ти кілометрах від світової столиці повітряних зміїв.
Сижу. Гризу китайське яблучко, яке осиротіло кладу на клаптик туалетного паперу, чи то як його називають китайці, папір для комфортного життя. Сиджу я навпроти вікна, за яким туман та дель-ледь помітні північні ворота мого університету. Але зараз не про те. 
Ця спартанська атмосфера навіяла мені роздуми про значення так і ні в нашому житті. Згадались усі так, які я собі сказала. (А за останній час їх було чимало). Як сильно їхня відутність змінила б моє життя. Зокрема, мою поїзду до Грузії. Так Мамуці перевернуло її з ніг на голову, склало для мене образ країни, який вже нічим не зітреш. Згодом так прозвучало і для Китаю. І саме йому я завдячую тим, що тепер живу одна, на іншому кінці світу, в країні, мои якої я не знаю. Але відчуття правильності свого так я не втратила ні на секунду, ні на йоту.
Пригадуються і ні. Більшість чомусь сексуального характеру. Оті всі ні, про які я здебільшого жалкую. Правду колись сказав Марк Твен - Краще жалкувати про зроблене, аніж про незроблене.
Я певна, що якби не пройшли ці три місяці, я ніколи не пожалкую, що моє так прозвучало саме для Піднебесної. Але я буду певне ще довго жалкувати про ті ні, які прибрали з мого життя кількох людей, яких би я досі хотіла бачити поруч з собою. 

п'ятниця
For better, hope
coccinelle_seul
Коли ти оптиміст і маєш схильність запам'ятовувати лише гарні речі - тобі корисно зрідка зустрічатися з "людьми з минулого", щоб:

а) переконатися, що рішення розійтись було однозначно правильним;

б) не гвалтувати свій мозок спогадами про часи, коли все було "по-іншому". 

Амінь.

Досвід подорожування
For better, hope
coccinelle_seul
Буває так, що, одразу потрапляючи у правильне русло, ти не розумієш наскільки тобі пощастило, аж поки життя наївним чином не відкриває тобі очі.

От саме так було зі мною. Коли у 18 років я раптом відкрила у собі непереборну тягу до мандрівок - я одразу "здибала" собі компанію, з якою приємно і корисно. Час витрачаєш з розумом, встигаєш багато і навіть більше, аж так, що потім у твоїх знайомих в голові не вкладається, як можна побувати на Ейфелевій вежі, Тріумфальній Арці, Монмартрі, в Сакре Кьор,  музеї Інвалідів, Бізнес центрі Парижу, Нотр Дамі (двічі!) та Луврі за два неповні дні. І так тобі кайфово)

Але і зі мною буває по-іншому. Є у мене сестричка, яка живе закордоном. І от щойно повернувшись з гостин, я раптом зрозуміла, що в Гамбурзі я була вже двічі, сукупно цілих 3 тижні і, при цьому, не відвідала жодного музею! Звісно по місту я погуляла, але й то лише, бо сама лишилась. а так...по в гості до подруги, тоо в лікарню заїхати треба, то до магазину, то в ресторані повечеряти, то з другом кави попити, то на пошту зайти. А справжнього міста ти не бачиш, не відчуваєш.

Своєї провини тут я не заперечую, але скажу - не люблю я їздити за кордон у гості. Не люблю.
Вже краще самостійно, галопом, ніж повільно під ковдрою.

?

Log in

No account? Create an account